Казки

Казки (2)

Вівторок, 19 липня 2016 20:44

Легенда про маргаритку

Автор

Жила-була в одному з мальовничих карпатських сіл дівчина незвичайної краси. Цю дівчину звали Маргаритою. У селі не було хлопця, який до неї ще не посватався. Але Маргарита була незламною.

Одного дня, коли Маргарита стала повнолітньою, її батько не витримав: «Доню, - сказав він, - Ти вже доросла. Всі дівчата у твоєму віці вже заміжні жінки. Ми вирішили, що тобі теж потрібен чоловік». На цих словах розмова закінчилася. До хатини зайшов дуже гарний хлопець – Олег. Хоча він і був вродливий, але розумом не вирізнявся. Ще він був самозакоханим, гордим і улесливим. Та найгірше – він був надто жадібний. Маргарита плакала, благала батька дати їй час. Але батьківське слово не порушиш: через три дні молода пара оселилася у новій хаті.

Одного спекотного літа, до їх села приїхав молодий князь Володимир. Проїжджаючи мимо колодязя він попросив води у дівчини, що сиділа біля криниці. Коли Маргарита, а це була саме вона, подивилася на князя, він закохався у неї з першого погляду. Дівчина також не встояла перед чарами юного князя. З тих пір, кожної ночі, закохані зустрічалися на лісній галявині. Але, якось Олег прокинувся просто посеред ночі і не знайшов біля себе дружину. Кинувся на пошуки Олег. Знайшов він свою жінку посеред лісу в обіймах Володимира. Пелена гніву заполонила його розум. Прийшовши додому взяв чоловік ніж і став чекати ранку. З першими півнями до хати зайшла молода дівчина. Не встигла вона і слова мовити, як холодний ніж зайшов у її спину. Життя в Маргаритиних очах навіки погасло. Коли Олег усвідомив, що накоїв, він взяв холодне тіло дівчини і сховав у кущах попід горою.

Чималий час шукав молодий князь свою кохану. Знайшов він її на третій день – холодну, сумну, самотню… Довго убивався Володимир. Згадував щасливі ночі разом з коханою… Захоронив дівчину князь на самій вершині Говерли. Яке було його здивування, коли на могилі виросла яскрава рожева квітка. На честь померлої коханої Маргарити князь і назвав її маргариткою…

- Туууу! - закипів чайник.

З давно заржавілого носика вирвався пар. Через відкрите вікно, він вилетів з кватирки.

- Кар! Кар! - обурювалися ворони, коли пар пролітав повз них.

- Жжжжж! - лаялася стара муха .

Дуже швидко пар досяг маленької, зовсім непомітної хмаринки. Я відкрию Вам один секрет: насправді, пара - це багато-багато маленьких крапельок , яким набридло жити в чайнику і вони вирішили полетіти. Так от, коли пара досягла хмарки з неї вийшли крихітні крапельки. Найменша крапелька, як правило, була сама цікава . Спочатку вона розглянула величезну паро - ракету , за допомогою , якої крапельки піднімаються на небо, потім жителів хмари, чималі будівлі в яких краплі живуть і багато чого іншого. Незабаром, як і очікувалося , маленька крапелька Кап-Капа загубилася у великому місті.

- Гей! Мамочка! Татко! Де ви? - плакала дівчинка.

Але тут щось сталося. Капа не помітила крапель - працівників , які латали діру в хмарі і провалилася . Так-так! Просто провалилася.

Вона довго летіла вниз. І їй дуже пощастило , що вона впала саме в тюльпан і не розбилася.

- Ой! Ой-ой-ой! Допоможіть!!! - заверещала малятко.

- Хто це там так репетує? - пролунав голос баби - бджоли. Вона саме збирала пилок, коли Кап- Капа впала.

- Це я, Пані Бджола! Я маленька крапелька, я впала з хмаринки! Допоможіть мені вибратися звідси! Будь ласка!

- Держися! - Бджола схопила крапельку за ручки і понесла на м'яку траву. Коли крапелька вже сиділа на землі бабуся - бджола сказала:

- Тобі треба йти прямо і ти потрапиш у світ людей. Тоді ти зможжжешь знову піднятися на неба, - сказала й полетіла.

- Добре, - зітхнула Кап- Капа, - Прямо, так прямо.

Через кілька днів крапелька була в місті. Там майже нікого не було. Капа оглянула будинки, магазини, парки .... Але нічого, точніше нікого, не знайшла. І раптом крапелька побачила дуже гарне віконце, в якому відбивалося червоне сонечко. Капа помітила, що половина неї вже випарувалася. Що ж робити ? Крапелька забігла в той самий будинок, в якому було віконце . Вона знайшла ту красиву квартиру, де було те вікно. На підвіконні стояли дуже красиві фарби.

- Доброго дня! - ввічливо сказала крапелька, - Мене звуть Кап- Капа, а Вас?

- Привіт, Капа! Ми фарби! Я Червоний, а це Оранжевий, Жовтий, Зелений, Блакитний, Синій, Фіолетовий і наш братик Пензлик.

- Приємно познайомиться! Ви такі красиві!

- Спасибі! Ти теж дуже гарна, - підмітив Синій колір.

- І ввічлива, - сказав Пензлик.

Крапелька сиділа і розмовляла з фарбами до самого вечора. Але раптом замок повернувся, і в квартиру забігла школярка і її батьки.

- Швидше біжи! Прийшли господарі!

- Але ж ви мої друзі! Я не можу залишити вас тут!

- Хм .... Але ж ти з води?! - осінило Пензлика, - Вмочися у всі фарби і ти станеш різнобарвною, а ми всі підемо з тобою!

- Прямо в мені! - засміялася крапелька, - Але, Пензлик, ти ж не фарба!

- А ти візьми пару моїх волосків і носи з собою! - крапелька лише посміхнулася на її слова.

Скоро Капа вийшла на вулицю і випарувалася. Разом з фарбами і пензликом. З тих пір, коли йде дощ, маленька Кап-Капа посміхається усіма своїми кольорами, а разом з нею посміхаються інші краплинки. Так Кап-Капа стала веселкою.